Рік війни. Країна виглядає втомлено... Проте не здається

У п'ятницю, 17 квітня 2015 року на телеканалі "Відікон" вийшов в ефір черговий випуск аналітичної програми "Реальна політика/Realpolitik", гостем якої став Сергій Жадан, письменник [м.Харків], станом на сьогодні – один з найбільш читабельних письменників сучасної української літератури. Не останню роль в його популярності зіграв вибір тем, простих за формою, складних за змістом.

Йдеться, насамперед, про художнє висвітлення соціальної проблематики Східної України.

В цьому відношенні Жадан практично позбавлений творчої конкуренції. Мало хто з вітчизняних прозаїків береться за незручні і непопулярні теми. Ще менше серед них яскравих і самобутніх: Жадан  на північному – (Харків) і Вольвач – південному (Запоріжжя) сході країни.

У доробку одного з найактуальніших українських письменників Сергія Жадана –романи "Депеш Мод", "Месопотамія", десятки збірок віршів, переклади Пауля Целана і Чарлза Буковскі, кінозйомки в "Поводирі" Олеся Саніна [епізодична роль поета-футуриста Михайля Семенка] та спільні проекти з провідними українськими митцями.

Питання до обговорення:

  • Рік тому в інтерв’ю виданню Liga.net ти сказав дослівно: “Країну потрібно перезавантажити, вона не працює”. Які старі смисли і практики померли в країні за останній рік, а які народилися?
  • Ти як творча людина, як би міг охарактеризувати сьогоднішній час, в чому ми живемо? [навіть якщо трохи абстрагуватися від політики:-))]
  • Важко говорити про Суми, але Харків точно є у Путіна частиною проекту “Новоросія”… Що його спонукає вести себе в такий брутальний спосіб? Це таке бажання помсти? 
  • Як ситуація буде розвиватися далі на Сході? Очевидно, що Путіну не потрібен Донбас, йому потрібна зміна влади в Києві, вони у своїй інформаційній війні постійно наголошують на цьому, тут немає секретів. Який сценарій розвитку подальших подій найбільш ймовірний: прихід до влади радикалів, поділ країни за федеративним устроєм чи успіх в реформах і швидка модернізація?  
  • До чого ти сам себе готуєш? До яких сценаріїв ти більше тяжієш? Людям потрібно в цьому році кардинально змінитися, треба ставати добрішими/злішими? Можливо мобільнішим? Чому потрібно навчатися?

Сергій Жадан [цитати]:

- Книга називається "Життя Марії". Вона складається з двох частин. Перша – це шістдесят моїх віршів, написаних протягом останнього року. Друга частина – це 20 перекладів Чеслава Мілоша, польського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури. Книжка є таким певним ліричним щоденником, там багато речей, присвячених подіям на сході, і багато дуже приватних, дуже особистих речей.

- Війна вплинула на моє життя, як і на життя мільйонів українців, тому що не реагувати на неї неможливо, оскільки вона стосується сьогодні кожного. В Україні гинуть люди, гине мирне населення, гинуть військові.

- Як на мене, зміни [за останній рік - авт.] не надто кардинальні. І не такі потужні, як того хотілося б. Важко мінятися, якщо тебе з ранку до ночі маринують пропагандою, накачують інформацією відверто неправдивою, відверто маніпуляційною. Плюс важко змінювати ставлення до країни, яка сама себе часто дискредитує.

- Ми всі чекали від нового уряду, від нової влади якихось швидких, ефективних заяв і дій, і дуже часто таких заяв і дій ми не бачимо. Так, у людей виникає недовіра, скепсис, і люди залишаються при своїх старих поглядах. Проте це не означає, що треба зупинятися, що треба розчаровуватися. У такій ситуації важливо далі працювати, допомагати тим, хто цього потребує, і не відмовлятися від того, що тобі важливо.

Програма "Реальна політика/Realpolitik" на ТРК "Відікон" з Олександром Хоруженком. Випуск № 8 від 17/04/2015 року.

Це програма про реформи і необхідність змін в країні. В дискусіях я творю проекцію того суспільства, яке буде в Україні після завершення війни. Формат - мінімалістичний. У глядача виникає ефект присутності за столом: нічого зайвого, лише скляний стіл і чорна студія, час від часу зйомка збоку, проста і зрозуміла манера спілкування без пафосу і зайвої патетики. Глядачу, здається, ще трохи  — і йому нададуть слово. Я направляю і веду своїх гостей виключно як модератор. 

Концептуально – це журналістика пояснень, що дозволяє робити складні теми більш доступними, подаючи необхідний контекст в зручній і швидкій для сприйняття формі. Ми в студії не пропонуємо ані театралізованого дійства, ані політичних розбірок. Мета скромна — шукати й, якщо вдасться, знаходити відповіді на актуальні та гострі питання. Проте, програма може стати важливим майданчиком для тем, про які звикли мовчати, за умови, якщо самі глядачі захочуть на ці теми реагувати.

 

сьогодні у Сумах був Жадан. виглядав змореним, півгодини читав вірші, потім похапцем відповів на питання, підписав книги...

Posted by Івченко Владислав on 9 квітня 2015 р.

 

Дороги

Країна виглядає втомлено, вона мусить щодня займатися не надто веселими справами. Проте не здається. В місті цього не побачиш, місто – хижак, який зреагує й прокинеться лише тоді, коли небезпека буде загрожувати йому безпосередньо.

До того воно живе своїм життям – весняні колекції, рекламні кампанії, радісне очікування тепла чи навпаки – піст і стриманість, але все одно з рекламними банерами під церквами.

А ось дорога все змінює, дорога позбавляє цієї оманливої безтурботності, в дорозі бачиш країну такою, якою вона є. Оскільки країна це те, що починається за окружною твого міста. Там увесь чорнозем, там усі сподівання, вся радість і втома. На трасі загалом багато чого кидається в очі.

Скажімо, ціни на пальне. Чи засохлий бруд на кабінах військових вантажівок. Чи тривога в очах військових, що зупиняються на заправках, п'ють каву, не поспішають, намагаючись зачепитись бодай ще на півгодини за мирне життя з його кавою, теплом і шоколадом. Вони й поводяться по-різному – далі від фронту більш скуто, тихо, приміряючи на себе мирні обставини, ближче до передової – впевнено й природньо, приймаючи все як є, добре орієнтуючись у стиснутому просторі війни.

Знову ж таки – в містах на них уже давно ніхто не звертає уваги: військових багато, військові різні, годі розібратися в шевронах і мундирах, камуфляж носять усі – і добровольці, і охоронці, і рибалки на приміських вокзалах. А ось на заправках чи зупинках, чи просто посеред поля, курячи коло автобуса, вони завжди вирізняються своєю окремішністю, відстороненістю, дотичністю до тієї території, де смерть почувається як удома. В дорозі через кожну вибоїну, через кожну яму відчуваєш реальний стан справ у країні – так-сяк підлатаний асфальт, де-не-де бригади ремонтників, які намагаються надто не віддалятись від міста, автобусні зупинки без розпізнавальних знаків, населені пункти, що пролітають за вікном, навіть не закарбовуючись у пам'яті.

Сільські церкви, адміністративні будівлі, розбиті ферми, доглянуті цвинтарі – із зими країна виходить беззахисно, безборонно, ніби людина, що виходить із води й шукає на березі власний одяг. Сходить сніг, оголюючи землю, на тлі чорноземів дерева чорніють гостро й незахищено, довкола багато сірого, кольори реклами натомість надто строкаті, вони дратують і відволікають. Читайте також: Сартана Всі чекають на весну.

Хочеться справжнього сонця, хочеться нормальної зелені, хочеться спокою й упевненості. Хоча зрозуміло ж, що ця весна ні спокою, ні тим більше впевненості не принесе. Але є ілюзії, є звички, за них теж можна триматися.

Ось усі й тримаються. Будують плани, роблять розрахунки, сподіваються на краще. Яким буде це краще? Без поганих звісток із фронту, без несподіваних новин від Національного банку, загалом – без потрясінь, без перепадів, без шокової терапії. Країна виглядає втомлено, вона мусить щодня займатися не надто веселими справами, проте не здається, пробує виборсатись, намагається прорватись.

Життя триває, земля прогрівається, діти біжать до школи, трасами котяться фури, перевозячи якісь надзвичайно важливі речі, громадяни долають кілометри, транспортні потоки забезпечують життєдіяльність країни, її організму, траси тягнуться від міста до міста, і рухаючись ними, бачиш сотні облич, за кожним із яких окрема історія, окрема біографія, свої біди, своя утіха.

Головне – доїхати до пункту призначення, головне – вирватися з зимового повітря, дочекатися весни, жити, не зупинятись, не втомлюючись, не боячись. Безіменне село десь між Запоріжжям та Кривим Рогом.

Порожня вулиця, тиша, сонце і вітер. Віддалік стоїть пам'ятник солдату, поруч на паркані – мальований фарбою тризуб. З холодного магазину на сонце виходить продавчиня, в спортивному костюмі й хатніх капцях. Присідає коло залізних дверей, дістає сигарети, закурює, дивиться в нікуди.

via