Євген Глібовицький і український soft power

Його компанія pro.mova успішно працює як з політиками, так і з цілком собі комерційними структурами. А сам він — викладає в кількох університетах, ще в кількох слухає лекції, створює утопічні з точки зору пересічного громадянина проекти на кшталт Унівської групи інтелектуалів, які напрацювали стратегію розвитку Львова на 20 років вперед чи Несторівської групи, яка таку стратегію зараз виробляє для України.

В черговій програмі “Realpolitik”  на телеканалі ТРК “Відікон” у п’ятницю, 17 червня 2016 року, разом з експертом Несторівської групи Євгеном Глібовицьким я спробував проаналізувати перпективи європейської інтеграції України, обговорили "дорослішання" українського суспільства і відхід його від парадигми патерналізму й інфантилізму до цілком зрілого конкурентного суспільства, змоделювали перспективи проекту "Мінськ-2" і довгострокові відносини з Росією.

Несторівська група — неформальне об’єднання інтелектуалів та громадських активістів, створене для того, аби розробити стратегічне бачення України. Існує з березня 2012 року і відтоді кожен з учасників вніс до напрацювання близько 1000 годин роботи. Наразі, несторівці мандрують країною, аби презентувати свій документ, який отримав назву "Договір гідності заради сталого розвитку". За словами Євгена Глібовицького, який презентував документ у Сумах, це не відповіді і не рецепти як Україні стати країною з новими цінностями. Але це платформа для роздумів, обговорень та спільних рішень.

Дослідження цінностей є новим феноменом. Якщо про дослідження ВВП ми маємо більш-менш надійні дані з XVII століття і можемо відслідковувати, яким чином ті чи інші політики впливали на сталість розвитку економіки, то культурні зміни ми можемо фіксувати приблизно з 1980-х років. Ми маємо дані компаративних досліджень культури лише за останні 30-40 років. А такі країни, як Україна, почали досліджуватись приблизно в середині 90-х.

В результаті, коли ми бачимо якийсь показник, ми не знаємо напевне, що він означає. Ми можемо лише висувати гіпотези. Це одна з речей, які мене захоплюють у цьому. Ти інтерпретуєш, виходить картина, ти їй віриш, створюєш "секту" тих, хто в це вірить. А потім виходить наступна наукова робота, яка на шматки розриває все, що ти собі придумав. І треба починати все спочатку.

Загалом, є кілька речей, які можна сказати більш-менш впевнено. Світ можна умовно поділити на дві зони. Перша – це зона, де люди борються за фізичне виживання. До неї належить Україна. І друга – це зона, де питання безпеки в той чи інший спосіб вирішені – точніше, де люди вірять, що ці питання вирішені. У другій зоні панують цінності самовираження і розвитку.

Зараз можна спостерігати феномен, якого не було раніше. Мені важко уявити ситуацію, коли будь-де в світі було б більше чотирьох поколінь, які виростають в цінностях розвитку. А зараз такий феномен є на Заході. Він призводить до того, що безпека як така сприймається там як належне, як даність. Як щось, за що не треба боротись. В той самий час такі країни як Україна мають глибоку травму, з якої намагаються постійно вийти і зриваються назад – з внутрішніх чи зовнішніх причин. Ми живемо в цінностях виживання, розвинений світ – в цінностях самовираження, і між нами величезна дистанція. Питання, яке ми обговорюємо у Несторівській групі, і яке не має відповіді: чи ми можемо [і яким чином] перейти від того місця, де ми є, до того місця, де є розвинений світ?

За прогнозом журналу The Economist, Україна є в зоні ризику. За ресурси, доступ до води чи землі буде дуже багато протистоянь. Ми мусимо вміти себе захищати. Також треба вміти дружити зі своїми сусідами, так щоб вони нам не наробили біди. З басейну Дніпра п’є воду 70% населення України. Уявіть, що щось трапляється з Дніпром на території Білорусі. Чи ми до цього готові? Чи ми спроможні бути такими ощадними, щоби ми могли виживати за рахунок інших, альтернативних, джерел?

Для нас наші загрози і виклики є не очевидними. Щоб підвищити власну безпеку, нам доведеться пройти через карколомні зміни у власній свідомості. Якщо Ізраїль дійшов до крапельного поливу через брак води, нам доведеться дійти до цього ж вступереч тому, що у нас вода є. Наявність ресурсу не має ставати виправданням для того, щоб не ставитись до нього ощадно. Ми маємо найбільш енергонеефективну економіку в світі. І проблема в тому, що розумієте – ніхто не вмирає з холоду. Всі можуть давати собі раду. Ну енергонеефективні, ну і що? Живемо якось. Більше горілки взимку вип’ємо.

Стосовно Європи, перед нами стоять три сценарії. Перший – це повільний вступ в ЄС через конкретні угоди. Буде страшенно складно, бо в ЄС зараз є тренд на закритість. Нам буде важко довести свою корисність. Тим не менш, я б не сказав, що це неможливо. Другий варіант – вступ в конкретні угоди [наприклад, Шенгенську]. Можливий варіант, але тут нас попереджує міністр закордонних справ Норвегії. Він казав, що для Норвегії це закінчилось тим, що вона сплачує всі рахунки, але не має права голосу. І третій сценарій – залишитись поза ЄС. Якщо цей варіант залишиться єдиним можливим, а шанси на це доволі високі, то тут важливе рішення полягає в наступному: якщо ми захочемо вижити за межами ЄС, нам треба буде рухатись в геть іншому темпі, ніж ми робили це досі.

Росія – це наша проблема. Це ми мусимо дати раду з Росією – для себе і для решти світу. Це означає, що розвиток м’якої сили по відношенню до Росії буде нашою найбільш важливою зовнішньополітичною задачею. Наша східна політика буде важливіша за західну. На схід ми мусимо навчитись впливати таким чином, щоби діставати більше безпеки, більше трансформацій там всередині. Україна має стимулювати зміни, які гарантуватимуть, що з того боку не буде продовження старих політик. Нам практично треба закінчити Російську імперію, якщо Росія не може зробити цього сама. Це питання на наступні 20-30 років, з чим я вас вітаю – бо буде цікаво і буде багато роботи.  

Запитання для обговорення:

  • За моїми спостереженнями, в західних політиків з'явилася філософія, що Україну потрібно ще раз добряче трусонути, щоб політики і суспільство очухались, прийшли в себе. Захід нам не довіряє, в тому числі через відсутність історій успіху. Ми не є джерелом позитивних емоцій. Конкретних перемог, на жаль, немає. Вони є, але дуже незначні. Європейці почали шукати причини, ЧОМУ нас не потрібно підтримувати. Чому українські політики самі не вірять що Україна - велика країна? 
  • Багато хто говорить, що в Україну можна імпортувати європейські інститути. Але ж зрілість імпортувати не можна. Дорослим потрібно стати. Суспільству потрібно трохи подорослішати, тому що є речі, які не обговорюються. Наприклад, реформи. Також нам потрібні перемоги на всіх фронтах. Тому що нація повинна відчувати себе переможцем. Нам же хочуть підмінити поняття – перемогу підміняють миром. Успішність підміняють виживанням. Життя – підміняють існуванням. І ці речі суспільству потрібно усвідомити. 
  • Як українське суспільство може подорослішати? Через освіченість, законослухняність, начитаність? Великі задачі можуть здійснювати тільки НОВІ ЛЮДИ цієї країни. Де їх взяти? НА ЗАПЕРЕЧЕННІ ЧОГО вони сформуються? [яких національних архетипів нам потрібно позбутися]… Інфантильність? Формування людей сильної волі з волюнтаризмом, програш вольових конфліктів з сусідами, а ще – аморальність, подвійна мораль, лицемірство як постійна соціальна смазка всіх комунікативних процесів в країні. 

Програма "Реальна політика/Realpolitik" на ТРК "Відікон" з Олександром Хоруженком. Випуск № 44 від 17/06/2016 року.

Це програма про реформи і необхідність змін в країні. В дискусіях я творю проекцію того суспільства, яке буде в Україні після завершення війни. Формат - мінімалістичний. У глядача виникає ефект присутності за столом: нічого зайвого, лише скляний стіл і чорна студія, час від часу зйомка збоку, проста і зрозуміла манера спілкування без пафосу і зайвої патетики. Глядачу, здається, ще трохи  — і йому нададуть слово. Я направляю і веду своїх гостей виключно як модератор. 

Концептуально – це журналістика пояснень, що дозволяє робити складні теми більш доступними, подаючи необхідний контекст в зручній і швидкій для сприйняття формі. Ми в студії не пропонуємо ані театралізованого дійства, ані політичних розбірок. Мета скромна — шукати й, якщо вдасться, знаходити відповіді на актуальні та гострі питання. Проте, програма може стати важливим майданчиком для тем, про які звикли мовчати, за умови, якщо самі глядачі захочуть на ці теми реагувати.