Про Конституцію, іноземні трансплантанти та український менталітет

Чи можливі радикальні реформи без нового суспільного договору, кодіфікованого у нову конституцію?

Та навряд чи.

Чому?

Тому, що чинний Основний закон проголошує Україну соціальною державою з усіма похідними від цієї декларації економічними правами та гарантіями [безоплатне житло [ст. 47], достатній життєвий рівень [ст. 48], безоплатну медичну допомогу [ст. 49], безоплатну освіту [ст. 53], контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт [ст. 42] тощо], які держава з найменшим ВВП на душу населення в Європі і одним з найбільших перерозподілів ВВП через бюджет просто не може собі дозволити економічно.

Це як успадкувати старий Bentley при реальних доходах в кількасот доларів: наче апарат модний і "нафарширований" чим тільки можна, але обслуговувати та заправляти виходить хіба що в борг. Навіть якщо підробляти в Еліт-таксі.

Тож постає просте і водночас складне запитання: “Як повернути українцям довіру до влади?”

На це та інші запитання я спробув отримати відповіді в черговій програмі “Реальна політика/Realpolitik” від Юлії Кириченко, головного конституційного експерта Центру політико-правових реформ [м. Київ], експерта групи з конституційної реформи Реанімаційного пакету реформ, яка вийшла в ефір ТРК “Відікон” у п’ятницю, 22 квітня 2016 року.

Ми маємо з одного боку, розірвати порочне коло недовіри між суспільством та політичними проводом країни. Президент намагається підлатати чинний Основний закон, внісши до парламенту конституційні зміни щодо місцевого самоврядування та правосуддя, зміни до розділу “Права людини і громадянина” ще опрацьовує створена главою держави Конституційна комісія. 

Сьогодні абсолютно зрозуміло, що черговими позачерговими виборами, а тим паче простою зміною уряду цю проблему не розв’язати, бо хвороба набула хронічного характеру: суспільство відчуває критичний брак довіри не тільки [і не стільки] до окремих політиків, а до владних інституцій та політичного класу як таких. 

Образно кажучи, аби розв’язати цю системну проблему, слід міняти автівку, а не водіїв.До речі, порівняння основного закону з автівкою вельми доречне. Конституція не вказує, куди країні їхати та хто конкретно має бути за кермом – вона лише має забезпечити швидку, безпечну та економну конструкцію держави. Водія, як і напрям руху, ми обираємо на виборах. 

Отже, для подолання критичного браку довіри між суспільством та політичним класом як першопричини української кризи, нам варто спробувати змінити не водія нашого старенького “Запорожця”, а спробувати сконструювати новітню українську “Теслу”

Ключове питання - кому довірити як конструкторські роботи, так і прийомку нового концепт-кара у експлуатацію? 

Чергові позачергові вибори також нічого не вирішать, бо проблеми української влади носять системний, а не персональний характер.

На конституційному рівні є три засадничі проблеми. 

Перша - популістично-соціалістичний характер Основного закону. Жодна держава з річним ВВП $3 тис. на людину не може дозволити собі безкоштовну медицину, безоплатну вищу освіту, доступне житло і інші речі, які характерні для європейських держав з річним ВВП більше $30 тис. на душу населення. Від цього потрібно відмовитись, залишити “соціалку” хіба що для калік та знедолених, яких 5-10%, і віддати долі решти людей у їх власні руки. Держава мусить створювати умови для самореалізації вільних громадян, але не підживлювати різноманітними субсидіями та дотаціями величезний прошарок патерналістів.

По-друге, систему управління державою потрібно спростити, щоб дати виборцям просту і однозначну відповідь: хто несе відповідальність за те, що коїться в країні. Кого винагородити переобранням або покарати не переобранням. У сьогоднішньому складному трикутнику влади є президент, який пропонує двох міністрів і призначає цілу армію голів місцевих держадміністрацій, а також більшість силовиків; є парламент, який формує уряд, але не весь і доволі сильно залежить від президента; є уряд, який шантажує і парламент, і президента, а, втративши підтримку парламенту, того ж дня отримує піврічну індульгенцію від звільнення. Коли прості люди приходять на вибори, вони плутаються, хто ж насправді винуватий у тому, що “країна йде не туди”, як наразі вважають 80% українців.

По-третє, Основний закон, що формалізує і закріплює суспільний договір, не повинен бути суто декларативним. Реальне життя і Конституція зараз існують в паралельних світах, які дуже рідко перетинаються. Тому потрібно створити у громадян відчуття співпричетності до творення нового суспільного договору і нового Основного закону. Бо будь-який закон в державі виконується, якщо 70-80% з тих, кого він стосується, вірять, що цей закон правильний, і вважають, що його варто виконувати. Для цього вони мають якимсь чином бути залучені до його розробки, обговорення та ухвалення.

Поки ми не виправимо ці системні дисбаланси в конструкції автомобіля під назвою “Україна”, від того, хто засідатиме у Верховній Раді – молоді англомовні єврооптимісти, що приїжджають на роботу на метро, чи досвідчені “міцні господарники”, які не тільки англійською – українською не говорять, хоча мають власні літаки, ситуація принципово не зміниться.

Чи повинен суспільний договір стати плодом діяльності усіх соціальних груп українського суспільства?

Якщо віддати розробку нової конституції парламенту, ми отримаємо “ті ж яйця, але в профіль”, бо змінити систему може лише той, хто не є її частиною. Ми також бачили проект конституційних змін, розроблений на Банковій: багато шуму, кров і людські жертви, але жодного позитивного ефекту.

У звичайних людей є довіра до громадянського суспільства і немає довіри до владних інституцій, тому це дасть шанс подивитись свіжим оком на старі концепти, подолати синдром непричетності пересічних людей до творення Основного закону, уникнути спокуси створювати правила гри під себе.

Воднораз суспільний договір має бути плодом діяльності усіх основних соціальних груп українського суспільства, а не лише громадських активістів. Тому мають бути враховані [а не домінувати!] інтереси як політичних гравців, так і великого капіталу. Аби ідея нового суспільного договору заволоділа масами, потрібний доступ до телевізору, потрібні фінансові та організаційні ресурси.

Програма "Реальна політика/Realpolitik" на ТРК "Відікон" з Олександром Хоруженком. Випуск № 39 від 22/04/2016 року.

Це програма про реформи і необхідність змін в країні. В дискусіях я творю проекцію того суспільства, яке буде в Україні після завершення війни. Формат - мінімалістичний. У глядача виникає ефект присутності за столом: нічого зайвого, лише скляний стіл і чорна студія, час від часу зйомка збоку, проста і зрозуміла манера спілкування без пафосу і зайвої патетики. Глядачу, здається, ще трохи  — і йому нададуть слово. Я направляю і веду своїх гостей виключно як модератор. 

Концептуально – це журналістика пояснень, що дозволяє робити складні теми більш доступними, подаючи необхідний контекст в зручній і швидкій для сприйняття формі. Ми в студії не пропонуємо ані театралізованого дійства, ані політичних розбірок. Мета скромна — шукати й, якщо вдасться, знаходити відповіді на актуальні та гострі питання. Проте, програма може стати важливим майданчиком для тем, про які звикли мовчати, за умови, якщо самі глядачі захочуть на ці теми реагувати.