Колись говорили: "де два українці — там три гетьмани". Сьогодні додають -"чотири експерти і п’ять блогерів"...

Найкращій українській газеті "День" прокоментував своє бачення позиціонування регіонального телебачення в інформаційній війні з Росією.

Піднята минулого тижня у "Дні" тема розвитку місцевого мовлення ("Нова якість" і "Українська журналістська платформа. Чи можуть регіональні ЗМІ підняти планку загальнонаціонального діалогу?" [№46—47 від 17 — 18 березня ц.р.] викликала чималий резонанс. У редакцію продовжують надходити звернення від журналістів та експертів із регіонів, які діляться своїм баченням майбутнього українського ТБ. Аби продовжити тему, "День" пропонує найцікавіші думки експертів, які відповіли на три запитання:

1. У час цифрового мовлення та інтернету поняття "регіональний", "місцевий" для каналів мають лише фактор прив’язки до місцевості й аж ніяк не є ознакою провінціалізму чи другорядності. Виходячи з конкуренції за якість контенту і розширюючи свою аудиторію, про яку роль та надзавдання місцевого ТБ, на вашу думку, можна говорити?

2. Чи можуть регіональні канали виступити мотиваторами загальнонаціонального смислового діалогу? Що для цього необхідно?

3. Чи підтримуєте ви ініціативу "Українська журналістська платформа"? Яка ваша думка щодо цього?

Оскільки на українському ринку мудрості й репутації дуже високий ступінь волатильності [volatility], роль місцевих медіа в цей час може значно підсилюватися. Без прив’язки до звичних західних стандартів у журналістиці — відокремлення фактів від коментарів, надання альтернативних думок тощо. Сьогодні і з фактами, і з фейками, і з коментарями не все так просто. Адже факти — це traffic. Цінність голих фактів, як і голих коментарів, дуже обмежена. Хоча нещодавно навколо цього будувалася ціла філософія української медіаспільноти — це було зрозуміло і засадниче.

Погано те, що регіональні канали працюють у новинах із "фактами", як юзери працюють із потоком інформації в соцмережах. Дуже часто абсолютно серйозно обговорюють навіть похідні від псевдофактів і псевдофейків — про обговорення обговорень фейків. Цінності в цьому мало.

З іншого боку, в локальних медіа з’являються серйозні програми, формується "контент" — фахова інтерпретація фактів, журналістика пояснень, що дозволяє робити складні теми більш доступними, подаючи необхідний контекст у зручній і швидкій для сприйняття формі. Без театральних дійств і політичних розборок. Є майданчики, де глядачів ніби запрошують самих стати віртуальними співучасниками дискусії. І це стає серйозним продуктом. Це складно, потребує критичного розгляду активних мислячих експертів і створених ними середовищ.

Така цікава ситуація: коли мислячі люди спочатку самі формують попит на critical thinking від кожного громадянина, кожного обивателя, кожного юзера. А потім через локальні медіа — самі ж задовольняють цей попит пропозиціями через створений аналітичний медіапродукт.

Діалог потрібен. Регіональні телеканали є ближчими до своєї аудиторії й можуть ефективніше вивести людей зі стану психологічної ломки постреволюційного морального стану. Коли нові суспільні відносини на базі нового громадського договору так ніхто і не подумав встановити. Проте в місцевих студіях легше виповзти зі стану дезорієнтації, разом прощатися з ілюзіями, знайти спільні точки світобачення.

У нас же сильно розвинута традиційна хвороба — недовіра одне до одного. Вечірні регіональні новини показують одну картинку — волонтери, добровольці, чиновники, реформатори й інші прекрасні групи громадян України так і не знайшли цілющої пігулки для швидкого вирішення фундаментальних історичних і сучасних викликів.

Тому вилазить ще одна історична болячка — тяжіння до отаманщини. А отаманщина — це регіональна політика. А регіональні медіа повинні стати ініціаторами таких смислових діалогів. Із Києва цього не організуєш.

Щодо російської пропаганди. На нас це не дуже діє. Якщо колись говорили: "де два українці — там три гетьмани", то сьогодні ще можна додати: "чотири експерти і п’ять блогерів". Наша вроджена стійкість і критичне мислення, а також набір нових інформаційних і соціальних можливостей роблять російський медіацех більш схожим на агресивно-кумедний цирк. З ними важко тягатися в сенсах здорового глузду. Але якщо є час і поставити таку мету — можна.

Читаю і дивлюся Романа Цимбалюка зі столиці Мордора, і він викликає просто бурю захоплення. Тут вихід один: перестати страждати, не напружувати мізки, розуміючи, що задача росіян — тримати нас у стані шоку і трепету.

Сприймайте кремлівські інформаційні провокації як пінг-понг, тенісні подачі. Їх можна відбивати, і це можна використовувати з користю для нас. Ну, і той факт, що український порядок денний зараз просто домінує в російському інформпросторі, — це добре.

Ми їхній фантомний біль.