Війна між українським і російським в Україні триватиме ще кілька десятків років. Цей конфлікт не треба драматизувати — він об'єктивний

Війна між українським і російським в Україні триватиме ще кілька десятків років. Цей конфлікт не треба драматизувати — він об'єктивний. Про це в інтерв'ю журналу "Країна" розповів історик, один з найкращих сумських експертів Ростислав Мартинюк. "Існування українця вже є конфліктом для рускіх. Нас має заспокоювати, що ми вдома. Україна мільйонами своїх імпульсів ставатиме територією, де найкраще українцям. А поки цього нема — триватиме війна. Не така, щоб ламати руки, палити машини чи плювати в спину. Буде тотальна змагальність", - каже Мартинюк.

Він зазначає, що Україна має право на відшкодування всього, що втратила у XX столітті. "У порахунках із рускіми в нуль не вийдемо і через два покоління. Тому можете спокійно робити все, що вони називають хамством, екстремізмом. З їхнього боку "екстремізм і хамство" означає, що ми тут хазяї. У себе на подвір'ї прибрав, а тобі кажуть, що ти хам. Ну, знизиш плечима. Я не драматизував би цей конфлікт. Він об'єктивний, явний. Він розвиватиметься", - говорить Мартинюк.

"У перспективі видно, що вчасно жертвувати людьми - вигідно. Потім матимеш 50 мільйонів. Не жертвуєш, домовляєшся, пересиджуєш - і вас уже 5 мільйонів, як болгар. Важливо бути адекватно агресивними", - вважає історик Ростислав Мартинюк. 8 років він прожив у Воронежі та Москві. З Gazeta.ua поділився міркуваннями, чому потрібна і чим важлива сьогоднішня війна з Росією.

"Сміялися мої друзі. Я, коли повернувся з Росії в Суми, там була одна потужна організація - СУМ "Сумщина". Подобалися мені тим, що називали речі своїми іменами. Я їм казав: "Знаєте, чого я до вас прийшов? Ви доведете до війни з Росією. Тому ви мені потрібні". Війна важлива. Вона опублічує факт багатьох війн, які Росія веде в інший спосіб, але ніколи не зізнається", - сказав історик. Зокрема він стверджує, що в Києві загострюється "мовна війна".

"Русскіє кажуть: "Ха. Никакой войны нет. Вот же ты придумал глупости!". Русскій не назве війною те, що є війною для нього. Вони її просто ведуть. "Разве есть война на Донбассе? Сами стреляетесь". Їм важливо, щоб не воював той, із ким воюють вони. Я не був на фронті, тому це звучить аморально, але якщо говорити про історичні виміри українсько-російського конфлікту, то анексія Криму і бойові дії на Донбасі свідчать, що Росія змушена була оприлюднити факт, що вона з нами воювала гібридними способами з часів Богдана Хмельницького", - вважає Мартинюк.

Роздмухану російськими політтехнологами донецьку ненависть до України треба висміювати в анекдотах і масовій культурі. "Не думаю, що Донбас аж ненавидить усе українське. Це протистояння, зумовлене теперішніми обставинами, статусом, образами. Українська маскультура, якій дуже перешкоджає Москва, зможе перетравити ті прояви агресії і нібито навіть ненависті до українського. Шотландський націоналізм у Британії не загрожує ні війною, ні розвалом, а є частиною якщо не локальної ідентичності, то проявом спроможності жити на великій території", - вважає він.

За словами Мартинюка, подібну непримиренність іноді можна побачити й на прикладі суміжніх сіл. "Навколо мого села у Бахмацькому районі є вісім сіл. Там існує ненависть, а є дружба, коли хрестини, футбол і на заробітки разом. Це не треба усувати силою. Варто давати моменти вихлопу через маскультуру. Дозволити собі показати в серіалі донбасівця, який ненавидітиме Україну. Висміяти це. Не можемо проявити театральність і комічність, бо постійно перебуваємо у стресі від московської маскультури. Не вибудувані свої техніки", - розповідає Ростислав Мартинюк.

Історик наводить приклад, коли українські землі перебували під владою різних держав, але й це не вселило українцям ворожості одне до одного. "Нам кажуть, що конфліктуємо в середині держави. А як ми не те що не конфліктували, а зберігали єдність, будучи у п'яти державах? Словацьким українцям не прищепили ненависть до дончаків. Буковинським до чернігівців. Чому це має статися в межах однієї країни? Це можливо тільки з точки зору московського менеджменту. Колотити національними спільнотами, розгойдувати, називати відмінності міжетнічними конфліктами, поторювати, що Донбас не любить Україну. Це їхній інструментарій, який діє на нашій території".

"Іноді бавлюся з сином: "Ну, чьо т, Влєр. Как дьла? Ти ґдє-т прапдал?" Звісно, кияни так не говорять. Коли дружина чує, каже: "Припини, мені страшно". Вона болгарка, 20 років живе тут, українською говоримо", - розповідає Мартинюк. За його спостереженням, українці говорить груддю, росіяни - горлом. "У Росії мені не вірять, що коли довго поговорю по-рускі, то горло болить", - додає експерт.

Зазначає не тільки фонетичні відмінності мов. "Встретимся на углу квартала" - говорять московити. Наче зсередини дивляться. Українці - ззовні. Кажуть: "На розі". Я десь до 1990 року говорив по-рускі. Коли перейшов на українську, в мене 80 відсотків друзів змінилися. Морально переходити важко, бо є інерція. "Представляешь, Ростик стал по-українски говорить!". А вчителька в школі: "И это у него мама - преподаватель русского языка!". Це може впливати на бізнес. У нашій невеличкій фірмі, де працюють 15 людей, всі говорять українською. Нікому не наказували. Але під україномовного керівника відформатовується решта", - говорить историк.